відродження в пам'яті

1) викликання (духів)

2) воскрешення, відновлення (в пам'яті)

3) втілення; творчість

4) юр. витребування справи з нижчого суду у вищий

* * *

1) викликання ( духів)

2) відродження в пам'яті

3) втілення (особл. у мистецтві)

4) юp. витребування справи з нижчестоящого суду у вищестоящий

1) викликання ( духів)

2) відродження в пам'яті

3) втілення (особл. у мистецтві)

4) юp. витребування справи з нижчестоящого суду у вищестоящий

РИТОРИКА (гр. ρητορική τέχνη - ораторське мистецтво, наука красномовства; лат. ars rhetorica - мистецтво говоріння). Сьогодні термін "риторика" вживають у різних значеннях: 1) наука красномовства, ораторське мистецтво; 2) навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва; 3) підручник з цього предмета; 4) позірне, зовнішньо красиве, але позбавлене змісту красномовство; 5) назва молодшого класу у навчальних закладах України XVI - XVin ст. Р. займала важливе місце в системі освіти Античності, в середньовічній Європі, а особливо в епоху Відродження. У цей час вона разом з теологією, філологією, граматикою становила основу комплексу знань, які здобувала молодь у навчальних закладах. У добу Відродження Р. відігравала роль методології замість філософії, що в епоху Середньовіччя обслуговувала насамперед потреби теології. Найранішою пам'яткою риторичного мистецтва в Україні можна вважати перекладений і творчо перероблений трактат візантійського автора Георгія Хуровска "О образьхь", уміщений в "Ізборнику Святослава 1073 р.". Там розглядаються 27 "творьчестиихь образовь", тобто риторико-поетичних фігур і тропів, вживаних античними і візантійськими письменниками для прикрашання мови. Це найраніша пам'ятка не тільки поетики, риторики, семантики, а й естетичної думки України Княжої доби, яка протягом багатьох віків була єдиним риторико-естетичним посібником У країни-Руси. По ньому вчилися прикрашати мову і робити її переконливішою та емоційнішою багато ораторів аж до ХУП ст., коли почали з'являтися підручники Р. західноєвропейського походження, а незабаром - і риторичні трактати, написані вихованцями КМА латинською мовою. Майже всі вони мають ренесансно-гуманістичну спрямованість і виконують обов'язки методолога серед академічних дисциплін, а тому в кінці риторичних трактатів часто подаються додатки у вигляді скорочених курсів філософії, переважно логічного змісту. В цілому, в них домінує тип Р., який орієнтується на класичні зразки і вирізняється "пристойністю" (decorum) як провідним принципом, - це особливо характерне для Прокоповича. Вітчизняні ритори, як і їхні попередники (передусім Аристотель, Ціцерон. Квінти ліан), великого значення надавали тропам і фігурам, вважаючи їх не тільки засобом прикрашання мови, а й збудження певних афектів у слухачів. Серед тропів перевага надавалася алегорії, що засвідчують майже всі заголовки тодішніх риторичних курсів. Ритори прагнули здивувати слухача незвичайними словами і дивовижними словосполученнями і в такий спосіб показати свою ерудицію, уміння варіювати і розвивати знайомі теми й мотиви. Це є додатковим свідченням поширення в Україні барокового стилю, який спричинився до появи в риторичних курсах елементів "дотепності". Ораторською майстерністю добре володіли не тільки професори КМА, а й усі укр. полемісти, починаючи від Оріховського, якого у свій час називали "українським Демостеном". Не останнє місце серед інших дисциплін займала Р. й пізніше в нових духовних і світських навчальних закладах України XIX ст. За комуністичного режиму Р. була упосліджена і не фігурувала серед обов'язкових дисциплін в освітніх інституціях України. Нині викладання Р. поступово відновлюється.

Домбровський, Іван (кін. XVI - поч. XVII ст.) - укр. мислитель гуманістичного спрямування, автор історичної поеми "Дніпрові камени", один із культурних діячів-католиків, які перебували при дворах укр. князів і виступали захисниками їхнього регіонального сепаратизму. "Дніпрові камени" Д. - одна з визначних пам'яток укр. Відродження. Виходячи з ренесансно-гуманістичного розуміння історії як наслідку діянь видатних особистостей, автор славить подвиги предків та ставить їх за взірець для наслідування багатьом сучасним йому політичним діячам. Твір не є просто поемою на історичну тему, а й історичним дослідженням, до якого додано докладні примітки, коментарі і посилання на достеменні джерела. Пояснення автором тих чи тих подій минулого пов'язані не з метафізичними, а з моральними чинниками; відчувається послаблення фаталізму в інтерпретації цих подій, акцентується увага на свободі вибору. Як типовий представник Відродження Д. розглядає людину як активного суб'єкта історії, що робить свідомий соціально-моральний вибір. Загалом він високо цінував пізнавальні можливості людського розуму, світську освіту, здатність людини бути творцем своєї долі. Його політикоправові погляди відзначаються прихильністю до спадкової монархії. Ідеал правителя для Д. - філософ на троні, який дбає про спільне благо.

Сакович, Касіян (1578, Потеличі, Галичина - 1647) - мислитель, поет, педагог, перекладач, богослов гуманістичного спрямування. Навчався в Краківському ун-ті та Замойській академії. Від 1620 до 1624 р. був викладачем і ректором Київської братської школи, а згодом проповідником у Любліні при православному братстві. 1625 р. прийняв унію, 1641 р. - католицизм і вступив до чину августинців. У цей час С. видав низку полемічних творів, спрямованих проти православної церкви, її ієрархії, чинів та обрядів. У роки свого ректорства в братській школі написав "Вірш на жалосньїй погреб козацкого рьіцера Петра Конашевича Сагайдачного", де утверджується ідея неперервності укр. історії від Києворуської доби до XVII ст., створюється образ ідеального православного володаря, прославляються запорозьке військо та його полководці як захисники свободи вітчизни, які уподібнюються античним героям. Розглядаючи людину як самоцінність, С., перегукуючись із гуманістами Відродження, говорить про неї як про мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму. Він високо підносить людський розум, пізнання людиною зовнішнього світу, наполягає на необхідності будівництва шкіл, вище цінуючи освіченість, ніж побожність. На відміну від авторів попереднього періоду братського руху, мислитель схвально ставиться до світських наук і мудрості, широко використовує твори античних філософів, письменників, істориків. Але найглибшою мудрістю та найглибшою філософією і теологією він вважає пізнання людиною самої себе, необхідне для того, щоб на його основі вона могла керувати "домом свого тіла", думками і вчинками. Вважаючи, що душа є формою органічного тіла, С. хитався у її розумінні між аристотелізмом і платонізмом, стверджуючи, що вона є самосутньою сутністю, простою і безсмертною, яка може жити і без тіла. Він розрізняв три види душі - вегетативну, чуттєву й раціональну, або інтелект, докладно проаналізував здатності душі: відчуття (смисли), уявлення, фантазію, пам'ять, мислення. При розгляді питання про походження душі (передається батьками, вдихається Богом) С. захищав від звинувачення в єресі Транквіліона-Ставровецького, який схилявся до думки, що душа людині передається від батьків. У творах С. є чимало гуманістичних тенденцій і перегуків з ідеями діячів західноєвропейського Відродження.

[br]

Осн. тв.: "Аристотелівські проблеми, або питання про природу людини" (1620); "Трактат про душу" (1625).

Лосєв, Олексій Федорович (1893, Новочеркаськ - 1988) - рос. філософ, мовознавець, дослідник класичної філології та античної культури. Закінчив історико-філологічний ф-т Московського ун-ту (1915). В 20-ті рр. вийшли друком вагомі дослідження Л. з філософії міфу, імені, числа та символу. В цих працях автор дав оригінальний філософський синтез християнського неоплатонізму, діалектики та феноменології Гуссерля, що дозволило йому побудувати цілісну систему "діалектичного апофатизму", щільно пов'язану з метафізикою символу і міфу С. имволізм Л. розуміє як філософськоейдетичне вчення про такі духовні феномени, які існують в "твердих обрисах апофатичної сутності", де ідеальна (божественна) основа світу проявляє себе, світиться в смислових феноменах духовної культури людини - в символах, міфах, слові, мистецтві. Л. поєднує філософське бачення світу з естетико-символічним, а міфологію - з практикою і культурою певної людської спільноти С. аме такий філософський підхід до осмислення світу і культури дозволив Л. побудувати філософське вчення про античний Космос як гармонійне поєднання ідеального і матеріального начал в структурі сущого, де найвищий прояв цієї гармонії втілюється в античному ідеалі довершеності Космосу і краси людського тіла. Ці ранні розробки утворили підмурівок цілої низки фундаментальних праць Л., написаних протягом 50 - 80-х рр. Л. досліджує історію розвитку античної культури як особливої духовно-історичної цілісності, де гармонійно поєднувались ідеали краси людського тіла з довершеністю космосу, з моральними основами людського життя. Л. досліджує цей процес від розквіту давньогрецьк. культури (V ст. до н. е.) до остаточного занепаду античного світу (V ст. н. е.); у полі його зору поява нової християнської культури, що створює новий тип моралі, нові естетичні цінності й ідеали, де головним є не гармонія і краса людського тіла, а моральна і духовна досконалість людської особи, яка шукає свій ідеал в "Граді Божому". За свої філософські погляди Л. був репресований більшовицьким режимом і в 1930 - 1933 рр. перебував у таборах радянського ГУЛАГу. Багатотомна панорама розвитку античної культури, яку окреслив Л., розкриває його феноменальну обізнаність з давньогрецьк. і лат. пам'ятками писемності, творами античного епосу і драми, риторики, історичними дослідженнями, пам'ятками образотворчого мистецтва, скульптури та ін. В останні роки свого життя Л. видав декілька праць, присвячених творчості В. Соловйова, з яким його пов'язували як спільні філософські вподобання (Платон, неоплатонізм, Гегель, Шеллінг та ін.), так і деякі споріднені мотиви і теми філософських досліджень (всеєдність світу, софійність пізнання, онтологічне розуміння краси, мистецтва, добра, істини та ін.). Л. автор праць з проблем культури європейського Середньовіччя, Відродження та Романтизму; дослідник творчості Платона і неоплатонізму; перекладач творів Кузанського, Платона, Прокла та ін.

[br]

Осн. тв.: "Античний космос і сучасна наука" (1927); "Філософія імені" (1927); "Діалектика художньої форми" (1927); "Нариси античного символізму і міфології". Т. 1. (1930); "Діалектика міфу" (1930); "Історія античної естетики". У 8 т. (1963 - 1994); "Володимир Соловйов і його доба" (1990).

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

КАЗКА - один із найдавніших жанрів фольклору; витвір творчої уяви (індивідуальної, колективної), в якому архетипи культури втілюються у фантастичних образах і подіях. Характерною рисою К. є чітка орієнтація на моральні та естетичні цінності, яка реалізується у гострих сюжетних колізіях, що завжди завершуються перемогою добра над злом, краси над потворством. Укр. народні К. відбивають типові риси національного характеру, історичні сюжети визвольної боротьби ("Кирило Кожум'яка", "Котигорошко", "Яйце-райце"), традиційні моральні цінності (яскравий приклад - соціально-побутові К., центральним героєм яких є кмітлива і мудра жінка). Казкові мотиви зустрічаються в літературних пам'ятках Київської Русі, в творах письменників-полемістів XVI - XVII ст., в літературній творчості багатьох укр. письменників та поетів XVIII - XX ст. Розробка у річищі європейського літературного і філософського романтизму (кін. XVIII - поч. XIX ст.) тематики національного відродження стимулювала інтерес до першоджерел духовності й відтак - до збирання та обробки К. (найвідоміші постаті - нім. філологи Якоб і Вільгельм Гримм). Укр. казкарська традиція приваблювала Антоновича, Срезнєвського, Костомарова, Шевченка, Потебню, Франка, Лесю Українку. Авторська літературна К. відзначається тим, що в ній характерні риси народної К., зазвичай, послуговуються засобом для осмислення й передання читачеві філософських світоглядних (незрідка моралістичних) ідей та міркувань. До представників цього жанру світового рівня належать - Перро, Андерсен, Гофман, Керолл, Пушкін, Франко, Леся Українка, Мілн, Радарі, Ліндгрен.

Кашуба, Марія Василівна (1941, с. Деревно Львівської обл.) - укр. філософ. Докт. філософських наук (1990). Зав. кафедрою теорії та історії культури ЛНУ ім. І. Франка, зав. відділом філософії культури Ін-ту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ. Працює в галузі історії укр. духовної культури та укр. філософії.

[br]

Осн. тв.: "З історії боротьби проти унії (XVII - XVIII ст.)" (1976); "Георгій Кониський" (1979); "Георгій Кониський - світогляд та віхи життя" (1999). Відп. редактор та співавтор колект. праць: "Філософія Відродження на Україні" (1990); "Проблема людини в українській філософії XVI - XVIII ст." (1998). Перекладач філософських текстів з лат. та старослов. мов: "Кониський Г. Філософські твори". У 2 т. (1990); розділи етики професорів Києво-Могилянської академії: "Пам'ятки етичної думки в Україні XVII - першої половини XVIII ст." (1987); філософського курсу Т. Прокоповича (у 2 т.). Переклад у співавт. "Сковорода Григорій. Твори". У 2 т. (1994)та ін.

ЛЮБОМУДРИ ("Товариство л ю бомудрія") - гурток московської високоінтелектуальної молоді, який діяв у 1823 - 1825 рр. у напрямі філософських, літературних та почасти політичних інтересів цієї молоді (голова - Одоєвський, секретар Веневітинов). Катастрофа декабризму призвела до самоліквідації гуртка. Проте його колишні учасники, обрядово зберігаючи пам'ять про нього, упродовж декількох десятиріч продовжували його певні загальносвітоглядні інтенції, передовсім у вигляді напруженої рецепції нім. філософії - від Канта до пізніх романтиків. Особливе значення для Л. мало шеллінгіанство з його універсалістським пафосом. Саме Л. належить інтелектуальна ініціатива прикладання шеллінгівської та іншої нім. філософії до національного матеріалу, що пізніше і стало основою як слов'янофільства (що його провідні постаті, від Киреєвського до Погодіна, починали як Л.), так і "західництва", котре дебютувало насамперед з "гегелівської" полеміки з культом Шеллінга, закладеним у "Товаристві любомудрія". Відповідно весь рос. інтелектуальний пейзаж від т. зв. "сорокових років" до "російського відродження" поч. XX ст. постає як своєрідне продовження і перетворення певних державних програм, закладених у тому "Товаристві", передовсім інтуїцій довкола світової, національної і персональної "цілісності". Унікальній тривкості тих програм Л. у подальшій рос. культурі сприяв їхній артистичний темперамент, намагання передати основоположні свої ідеї не абстрактно-філософським, а літературно-мистецьким шляхом Ч. и не цілком розчинившись у рос. літературному та, зрештою, і загальномистецькому процесі XIX ст., ці ідеї необхідно відрезонували у багатьох явищах того процесу, включаючи найбільш авторитетні. Свого роду літературним узагальненням тих ідей стали т. зв. "Російські ночі" Одоєвського (1844), ніби пізній белетризований заповіт Л., який унікальним чином містить чи не увесь репертуар їхніх філософських, літературних та мистецьких тем. У світоглядному становленні Л. особливе місце посідає вчений родом з України, лікар та природознавець Велланський (Кавунник), чи не перший ентузіаст і пропагатор шеллінгівської філософії в Росії. З його листування з молодим Одоєвським, власне, і розпочинається історія гуртка Л. А вже на організаційному схилку цього гуртка у спілкування з деякими його членами ввійшов молодий Максимович, який саме в атмосфері тогочасного московського шеллінгіанства поступово переходить від "систем рослинного царства" (назва його ранньої роботи) з їхнім необхідним суверенітетом ботанічного характеру до методологічно схожої проблеми тієї чи тієї суверенної "народності", переконливо закладаючи тим самим основи свого майбутнього українознавства і самої укр. ідеї.